Сьогодні Великдень, відзначаємо коньяком і цукерками свято і нашу, уже третю, зустріч з паном Іваном . Я набираюсь сміливості, коньяк мене невимушено підштовхує, і пробую розставити усi крапки у неповній, проте відносно цілісній анкеті творчості відомого і невідомого художника:
- Яким чином і коли Ви зрозуміли, що Ви художник?
- У сьомому класі. Хоча й малював з самого дитинства, малював квітковим соком: червоним – червоні кольори, жовтим– жовтi, а жовтим і синім – прапор.
- Уже знали, що прапор України синьо-жовтий?
- Аякже, я жив у часи УПА і досi пам'ятаю стрілянину. Я живий свідок двох подій: падіння двох веж у Нью Йорку і боротьби за вільну Україну.
- А як перейшли від квіткового соку до справжніх картин?
- Я робив копiї письменників з читанки. Згодом мені порадили малювати по клітинках – аби легше було. Так я і малював профілі лисого Некрасова, а потім і Шевченка. Такий десь портрет 40х50. Після тих портретів мене всі і виставили художником.
- Вас підтримували?
- Мене ніколи не підтримували, просто до 72-го року не заважали. Далі я уже був під суцільним пресом аж до приходу Горбачова. Перші ластівки наступу на мене почалися уже у 67-му році, коли мене уперше, і не в останнє, не прийняли до Спільки художників.
- Навіщо людині незалежній приналежність до спілки?
- Бо навіть матеріалів для малювання самому не можна було знайти. Спілка усім розпоряджалася!
- Сьогоднi Ви член спiлки художникiв...
Десь сім-вісім років пiсля 67-го я не з'являвся у спілці, а потім довелося. Звернувся вже удруге i знову не прийняли! - націоналіст, підписав лист на захист Даніеля та Синявського І я собі тоді вирішив, що третього прохання не буде. У 88-му роцi я поїхав у відрядження до Чехословаччини. Поки я там перебував друзі органiзували мою виставку, а мене прийняли до спілки художників. Мене ще тоді монументалісти любили. А воно чим більше успіху- тим більше ворогів. Зараз спілка ще більш ворожа. Заздрість чорна. Сьогодні в умовах капіталізму мистецтво має свою ціну і мусить продаватись аби забезпечити себе усім необхідним, раніше апарат повністю забезпечував художників, які стояли на його службі. Раніше спілка була ворожою через політику партію, нині ж ворожість особиста. Так нещодавно розповiли, що друзi телефонували у Спiлку, просили мiй телефон, а секретарка вiдповiла: «Ідіть питайте президента». А хіба президент мій секретар, чого до нього йти?.. Менталітет у нас такий. Живемо не за принципом зробити краще за інших, а так, щоб у сусіда було гірше ніж в тебе. - Якщо отримали майстерню, значить хтось допоміг? - Допомогли добрі люди, не всі начальники погані! «Начальник» і донині мені допомагає, бо я сам не працюю з грошима, жінки мусять тим займатись. Жінки вміють працювати з грошима!
- Кого вважаєте своїми вчителями? - Звіринського, Сельського, Довбушинського.
- Кого Ви заперечували, кого наслідували?
- Нікого не заперечував. Просто Сельський і Довбушинський навчали, а Звіринський ще й ламав мене. З передвижника робив нормальним європейським художником. Вiн показав менi абстракції. Я злякався. «Абстракція» - саме слово було уже крамолою, страшне слово. Раніше для мене крім передвижників мистецтва не існувало, Рєпін, Суріков, Куїнджі і все. Звіринський спровокував поворот моєї голови на 180 градусів. Для мене композиція була найважчою, я був зацикленим. Тепер такого немає, мій бар'єр зламали, дали нове завдання художника. Звіринський збивав з мене реалістичну манію. - Чим для Вас є реалізм? Це справжнє мистецтво?
- Мистецтво або є мистецтвом або ні. До нього не треба ліпити усіляки ізми та судити з них про мистецтво. Я люблю Шишкіна, я можу милуватись Айвазовським. Не можна з позицій ХХІ ст. оцінювати мистецтво ХІХ ст. Якщо моє мистецтво оцінити за критеріями епохи Ренесансу, то вийде щось зовсім не варте уваги.
Реалістичне не буде відкинуте. Навіть зараз найповажніші мистецькі аукціони (Sotheby's, Christie’s) на 99% займаються реалiстичним мистецтвом. - Як Ви себе позиціонуєте з точки зору хужожньої парадигми? - ЩО?.. Я викреслюю всі ізми. Мистецтво мусить носити художню якість і то найголовніше. Єдине чого, так я попсове не сприймаю, масового не люблю. Я естет. Мистецтво має бути естетичним. Далі руйнував академічне мистецтво, але натомість створював своє власне. Люблю безпредметний живопис Міро. Кандинського – особливо останній період. Суперматизм Малевича. Але там, де немає естетики, я не дивлюся. Я навіть у Рафаеля не знайшов справжньої естетики. Філіппо Ліппі – справжня естетика. Найбільше люблю сучасне мистецтво, нові форми, кольори. Я новатор, нехай погане, але нове.
- Ми уже говорили якось про періоди Вашої творчості. Перший і основний, стовбур це «Голос моєї душі». Так? Які основні картини можемо назвати відносно цього періоду?
- Так звичайно не можна звужувати, але так, що перше згадується, це «Плин часу», «Остання зупинка», «Мудреці в полях дрімали», «Реквієм», «Чорнобильська Мадонна», «Так плинний час». Гілочками від стовбура були (2) пейзажі, (3) цвітіння, (4) портрети, (5) кольорові прелюдії, (6) Біла Планета-1, (7) Біла Планета-2, (8) Нові експресії, (9) Виходять мрії з берегів, (10) Погляд у безмежність. У них зрозуміло є ще різновиди, але для них я і назв не понавигадую.
- Біла планета, де вона?
- Біла планета без повітря. Люди ще не доросли до неї. Я пишу все для райської цієї планети, але живу у пеклі. «Мудреці», «Мелодія осені», «Мудреці в полях дрімали», « В пошуках померлих звуків» картини 70-80-их років. Найпотужніші, думаю. Я таких уже і не напишу. Вони малоформатні, певно треба їх переписати.Чорнобиль -86 – скорботний. Люди відірвані від Землі.
- Робота в майстерні для Вас є усім?
- Усім. Це моя схованка, тут повно діточок моїх, з ними спілкуюсь, тут народжую нових. Тут легше жити.
- Що є для Вас поштовхом до творчості? Звідки беруться образи?
- Не тре нічого шукати. Я джазист, сідаю і імровізую, в звуках живопис гарно читається. Ще не знаю що малювати як стаю до роботи, полізу до кишені – зрозумію.
- Ви граєте на якомусь музичному інструменті?
- Ні. Колись намагався на гітарі. Але то не те. Може тому багато з моїх творів в основі своїй музичні. Картини музикальні – «Стомлена мелодія», «Затихлі струни».
- Образи ідуть з підсвідомості?
- Так, абсолютно. Все це інтуїтивне, підсвідоме. Відкриваю шлюзи і ллється як гірський потік.
- Чимось стимулюєте? Наркотики, паління, алкоголь, різні техніки, йога, сни, видіння, архетипи? - Я через таке уже пройшов. Був у мене і період йоги, і сироїдження і живлення соками, і голоду, у 68 році хатха йогою займався, колупався у філософії. Воно багато мені чого дала. Прояснила політичну релігiю, викрила велику політику релігії
- Великдень святкуєте? Ходили до церкви? - Ні. Бог прив'язав мене до мольберту.
- Ви працюєте над релігією, зображуєте церкви?
- Я не малюю церкви, інколи звертаюсь до Біблійних мотивів, але я пишу свою Біблію, а не ілюструю. Я не канонічний, не люблю традиції, люблю новації, нехай навіть погані, але новації. - Гедоністичне розуміння мистецтва, розуміння мистецтва як насолоди Вам чуже?
- Мистецтво – важка робота. Результат- насолода. Творчість - це спосіб життя. Серйозна справа з якою не можна жартувати, бавитись не можна.
- Які теми найближчі для Вас, про що найбільше пишите?
- Звертаюся до Землі і Голосу Душі. Пейзажі і Природа – це теми конкретні. Але я всеядний і ніколи не працюю від теми. Що явилося на світ – тому даю назву. Завдання на тему ставить мене у тупік перед композицією. Я працюю вільно, свободно. - Я знаю, що прозу Ви не любите, а що входить у коло ваших інтелектуальних зацікавлень? - Прозу не люблю. Я тільки подивлюсь і мені вже не цікаво. Поезію люблю. Страшенно люблю Славка Павуляка. Кращих образів ніхто не пише: «Дорога впала в яму...», «Із чужини до рідного порогу...»
Ельвіра Молдаван – чудо поетеса, мудре мислення, чутливість. Радію за премію Павла Гірника. Люблю верлібри Віталія Бориспольця, люблю Павличко, всі збірки Вінграновського люблю. Багато хто мене експлуатує. Сьогоднi дуже часто друкують мої картини на обкладинках, прикро коли друкують і одразу забувають про це. Але багато хто і приносить потім мені свої твори, я їх зберігаю. А справжнім наркотиком для мене є інформація – газети люблю страшенно. То мій гріх. А так я нічого бiльше не потребую. Я рідко куди хожу, не з'являюсь на виставках. - А Леся Українка? Лірична, поетична, жіночна?! - Леся Українку я люблю і Кобилянську люблю, але як жінок. Передивлявся фільм «Царівна» нещодавно. Не бачили? Подивіться... Це мої улюблені жінки ХІХ сторіччя. Люблю дам, люблю капелюхи, втілення жіночності, моя мрія, яка так і нереалізована, і може слава Богу, бо реалізована мрія перестає бути мрією. Записав собі мелодію Скорика з фільму – тепер слухаю.
- А от 27 березня ми з Вами зустрілись на відкритті виставки Анатолія Криволапа. Значить усе ж таки кудись ходите?
- Періодично я і справді з'являюсь у світі, треба ж бути в курсі, хто і що робить окрім тебе. Проте я не був вражений, раніше, як на мене, Криволап писав цікавіше.
- Шевченківська премія важлива для Вас?
- Важлива. Хоч і повністю нівельована, але важлива. Два роки я пропрацював на неї і найбільшою заслугою своєю вважаю, те, що добився премії для Плаксія. А Ви може і не знаєте його?.. Он лежить «Музейний провулок», там його портрети. Сходіть, як не забудете у серпні місяці до музею Кавалерідзе, подивіться. - Скільки ще думаєте працювати ? Скільки років відводите собі на працю? Я от колись, в дитинстві, думала, що добре було б прожити 114 років. Так аби 12 років у ХХ сторіччі, плюс цiле ХХІ сторіччя, і аби хоч 2 рочки у ХХІІ сторіччi - щоб хоч одним оком глянути як-то житимуть люди.
- Я хочу жити стільки, скільки буду працювати. Ви правильно кажете, цікаво що далі. Я ніколи не жив історією, ненавиджу історію, у мене навіть сьогодення немає. Я живу завтрашнім днем. Я ще не жив. Я мушу ще жити.
- Жінки: ми багато чуємо про Ваших жінок але нічого не знаємо. Хто вони?
- О, чим менше у мене сил для роботи, тим більше лишатиметься для жінок. Але покищо працюю. Марчук любить два Же: Живопис і Жінок. Була у мене одна дівчина у 73-му. Справжнє кохання. Вісім років дружили. Але я не силував свою волю, поїхав щойно можна стало. Так і розійшлися.
- Маєте машину, користуєтесь свободу руху?
- По Києву на машині їздять тільки ненормальні. Моя машина з листопада стоїть без діла. Я літом люблю їздити. Коли зелене все, люблю фактуру зелені.
- Зелень любите, літо любите, а малюєте осінь і голу весну здебільшого.
- Зараз я уже почав робити і зелені твори, але більше люблю голі дерева і землю. Їхнє плетиво і сплетіння. Але я і гори люблю, і люблю впасти на прохолодну зелену траву і кайфувати від того, але не малювати. Гори обожнюю: бачу нову вершину, розумію, що треба на неї стати. Зараз правда уже не так, важкувато. - Громадянське життя: от Ви служите народу?
- Доля країни – моя хвороба. Хотів би втекти, але не можу. Хотів би так, аби хтось мене вивіз звідси до нормальної країни і дав пожити спокійно, але нема такого. Хотів би втекти. Я звик жити у країнах, де винятковий порядок. Мені не потрібно знати закони тих країн, я хоч би й на Марсі був, а все одно закон не порушу, бо то мій внутрішній закон. - Які локальні, найближчі завдання ставите перед собою?
- Лягаючи спати, я завжди обдумаю день, підвожу підсумки. Прокидаючи планую на наступний день. Сьогоднішнiй день зіпсовано. Але сьогодні свято, тому можна. Климчук програв мені сьогодні у шахи. Колись з сином Шелеста ми грали по 12 партій підряд, а тут лише три зіграли. Нещодавно почав новий пейзаж. Писав для Полтави і Донецьку. Уже б зупинився, але відкриті фарби засихають, вони не чекатимуть. Треба їх використати щонайшвидше. Шостого травня відкриття виставки у Донецьку. У неділю приїдуть по картини до Донецького музею. Цей тиждень весь виходить організаційним. Заберуть картини - буду вільний.
- Так і я бажаю людині, яка найбільше боїться неволі, бути вільним і незалежним. Читати новини, і бодай інколи не розчаровуватись. Бути у стороні від людських пересудів і обіймати оту найтоншу красу, до якої так звикли, щонайміцніше, і щоб обіймаючи найтонше, пан Марчук розумів, що обіймає УСЕ.
|