- Люсенько, - озвалася Катерина, - Люсенько, він знову розбив мою чашку. - Як-то так знову? Одну чашку двічі не розіб'єш. - То, значить, він сьогодні уже твою розбив. Але ж ти вибач йому, то просто вік такий. - Мою він ще на тому тижні розбив. Та ти тим не переймайся. - Як ти думаєш, лікар уже скоро? - Одразу як одужаєш, то і випишуть тебе.
Люсенька, молода, приваблива медсестра застеляє ліжко. Нервово розгладжує зморшки на білосніжній ковдрі і від того вони стають ще помітнішими. Наче опіки розповзаються вони по ліжку. Вікна. Пофарбовані білим, вимиті чистою ганчіркою, протерті учорашньою газетою. Червоні занавіски. Пурпурна тінь. Одчиняються двері, в кімнату заходить Головний сивочолий лікар. Медсестра завмирає, полишивши нарешті у спокої старе зморщене ліжко. Прочинені двері, протяг. Невдоволено заметушились занавіски, пурпурні тіні сковзнули по ліжку. Від протягу простирадла почали важко дихати. Скривавлене черево ліжка трусило од болю. Ліжко наче ожило, воно корчилось у судомах. Здавалося воно ось-ось загине. Знадвору почувся дитячий крик. Галас. Шум. Лемент. Юрба. Весна. Катерина знепритомніла.
Тихо, монотонно. Блакитаві занавіски. Дивна весняна тиша. Вікно. Вимите тою ж самою ганчіркою, що і вікна в палаті. Запах журналів, ліків, Містера Мускула і чогось нового, принесеного до кімнати весною з вікна.
-Люсенько, я ж Вас просив…
Люся обіймає Катерину. Катеринин пальчик перебирає корінці книжок. Ось червоненький нігтик натрапив на «Федька-Халамидника», ось він відчув тепло «Волині», ще хвилька і він уже там, де «Гуси-лебеді летять» пролітають над синім плесом «Десни».
- Люсенько, я ж Вам пояснював…
Люсенька обіймає Катерину. Сонце світить. Сніг тане. Промчала галаслива зграйка підліткових велосипедів. Колеса розрізають глибокі, не надто чисті, темно-сірі калюжі. Ген за обрій тягнеться смуга сірого сухого асфальту. Велосипеди залишають мокрі сліди. Діти обертаються, дивляться під колеса, сміються.
-Люсенько, ми ж з Вами домовлялись…
Люсенька обіймає Катерину. Велосипеди мчать далі. У кабінеті щось монотонно дзижчить. Чийсь голос постійно щось говорить. Люсі навіть здалося, що це Головний лікар каже щось до неї. Але за мить Люся вже знову чула веселий тринадцятирічний сміх, чула як цокотять колеса, і навіть чула як розрізаються нові і нові калюжі. Катерина прислухається. Вигинає шию, якось дивно вивертається, дивиться собі під ноги, дивиться трохи позад себе. Вона вся напружена, вона тримає рівновагу. Воно важко у такій позі керувати велосипедом; вона обертається назад, дивиться під колеса. Вона кричить дзвінко, голосно, радісно:
-Дивіться, дядьку, які в смуги!!! Люсенька кинулася до Катерини. Не можна так, не можна так, треба заспокоїтись, не треба хвилюватись, треба присісти, не можна так. Десь чутно, що лікар щось комусь говорить про заспокійливе. Катерині роблять укол. Катерина спокійна.. Люся відводить Катерину до кімнати. Лікар лишається сам. За його вікном погожий весняний день, велосипеди вже умчали, діти певно побігли за ними, лишилися лише довгі картаті смуги від велосипедів.
- Люсенько, ти його бачила? - Звичайно. Він дуже показний юнак. - Це я йому на День народження велосипед подарувала. - І певно ж дорогий? - Я ж його як народила, то зовсім молодою була. Ще й досі, знаю, що як захочеться чогось, ну так щоб аж, сильно-сильно захочеш, то на все ладна, аби здобути. То я уже й не перечила. Відклала гроші на лікування, а вийшов велосипед. Але ж то на щастя!
Сестра хитає головою. Люсенька розуміє її. Люсенька сама й намовила Катерину закупити велосипеди у дитячий будинок. Тепер діти за вікном катались на велосипедах. Люсенька вважала, що дитячий сміх, якщо не виліковує, то принаймні знеболює. А то на щастя… Люсенька була з тих людей, які не дивлячись на медичну освіту, вірили не в медицину, а в Бога.
- То ти гроші уже переказала? - Ще вчора… А синочок твій уже певно і подряпати встиг новенький велосипед. Ти, головне, не переживай, бо для хлопця подряпини – то найперше гордість. - Скажу йому завтра, щоб як пораниться, то промивав рани ретельніше. - Скажеш, скажеш… І привіт йому від мене передавай. Я ось і цукерок принесла, передай, скажеш, від зайчика.
Люсенька дістала пакет цукерок. О яких цукерок тут тільки не було! І жовті, і зелені, і фіолетові, і рожеві. І такі як «Корівка», тільки ще солодші, і як «Рафаелло», проте ще ніжніші, і такі, і сякі, і з лікером, і з ромом, і не дитячі зовсім, і найсолодші, і такі, що з'їв би лише за красиві обгортки! А жувальні цукерки! Такі, яких за хвіст кусаєш, а вона тягнеться… Слизька і солодка-солодка. І дельфіном, і змією, і хробачком, і зуби! Жувальні зуби найсмішніші! Прекрасні цукерки! Справжні цукерки! Обрані цукерки. Люсенька ніколи нічого не купляє просто так, вона завжди все дуже довго вибирає. Люсенька вибирала кожну цукерку. Вони мусили бути різнокольоровими, смачними і красивими.
- Люсенько! – Катерина сміється, таких цукерок вона б і сама не відібрала. Зараз продається дуже багато різних цукерок, але ж так підібрати! Катерина сама дуже любить цукерки і синочкові її вони сподобаються. І хоч він давно уже не вірить у зайчика, цукеркам радий буде. Передарує їх якій-небудь Олечці чи Танечці, он якраз наближається свято закоханих школярів. – Спасибі! Ти з будь-чого свято зробиш! І це лиш цукерки, книгу мені свою допиши вже! Ото буде справжній карнавал! - І карнавал буде і казка. Лягай спати. І сни хай хороші насняться. Про ріки і гори, долини і трави, ліси і смереки, дітей та їхній сміх. Про ліс, де наче хвилі по воді, котиться луна, бо ще трива дитяча гра. Чи не запізно для дітей сміятись там, де смеркло вже? Ти чуєш? Що ще можна чути у горах? О ти прекрасно знаєш, що можна почути у горах. Там і страшне різноголосся, свист, погрози, і ніжних мавок шепіт, спів птахів, перемовляння лісних дів, і десь здалека вітер принесе закляття відьм, нашіптування чаклунів, русалок намовляння… Десь з-за дерев ти бачиш світло. Мить! І вже з пітьми наповненої лише звуком, до тебе світ одкривсь. Ліс. Зелено… Ах, ти вже спиш… Цукерки сину не забудь… Люсенька вимикає світло. Люсенька уже й сама ступає по коридору, наче по лісовій стежці.
- Люсенько, скажіть, моя мила, Ви так і не повикидали ті книжки. - Ні, бо то її. І вона сама просить, щоб я їй читала. - Їй на лікування не вистачає, а вона то гроші в дитсадок на нові велосипеди переказує, то книжки купляє. - Але ж які книжки! Ви бачили ілюстрації до «Пісні про Роланда», чи до «Трістана та Ізольди»? - Її родичі не на дитячі книжки гроші переказують. - І смак у неї прекрасний. Кращого видання «Синього птаха» і «Маленького принца» я у руках ще не тримала. - Займаючись виданням книжок, вона витрачає безцінний час. А можливо якби Ви серйозно поговорили з нею про лікування вона б погодилася поїхати до швейцарської клініки. - Для неї то єдині ліки, усе інше – біль та смерть.
За вікном було уже темно. У вікні віддзеркалювався годинник. Місцевий годинник мав дуже спокійний характер, він ніколи нікуди не квапився, ніколи нікого не підганяв. І хоча й інколи яка-небудь захекана медсестра кулею вбігала до вбиральні, чи, навпаки, кулею вибігала звідти, - це ніколи не позначалося на русі годинникової стрілки. Відчуваючи свою вагомість, вона завжди була поміркованою і сповільненою. Нині стрілка квапно перейшла межу десятої години, і вже придивлялась, якою дорогою їй ліпше йти до одинадцяти.
- Люсенько, уже пізно. Ти знов сьогодні чергова? - Я вчора була вихідна. Тож сьогодні моя черга на чергуванні.
Головний лікар зняв окуляри. Протер їх картатою хустинкою. Головний лікар переживає за Люсеньку:
- У нас офіційно прийнятий графік: на одну добу три вихідні. Тобто вийти на чергування ти мусила лише післязавтра. Ти майже не спиш… - О ні! Сон мені ні до чого! Про це не переживайте! Я дописую якраз казку, яку Катерина пообіцяла надрукувати. Тож зайві години мені лише на користь. - Яка казка? - Казка про тринадцятилітнього хлопчика…
Лікар уже навіть не сперечався. Він позіхнув. Безсилий у своїй науці і безсилий у своїй доброті. Він весь свій час витрачав на лікування хворих. Люся весь свій час витрачала на те, щоб завадити йому лікувати їх. Лікар був старим. Леся молодою та енергійною. Сильна, висока, рівна, з пружними персами, гострими очима, спокійною усмішкою, вона розливала по залах шпиталю спокій. Наче снодійне по тілу, снувала вона коридорами. Вона вимикала світло –і лікарня засинала. Лікар стомлений, Люся впевнена. Добрий лікар і Люся добра. Хіба-що опинилися по різні боки науки. То хай переможе той, на чиєму боці правда. Катерина знаходиться під лікарським наглядом уже тринадцятий рік. За цей час вона надзвичайно змінилася. З напівмертвої істоти вона перетворилася на працьовиту, зацікавлену життям жінку. Люся задоволена, але схоже на те, що лікар ніколи не зможе підписати папери про одужання. Люся задоволена.
Весна уже стояла сонячна, але все ще холодна. Люди куталися у свої пальта. Люди замерзали у руки. Бо через сильний вітер весь час доводилося притримувати то капелюх, то комір пальта. Вітер грався з шарфами. Люди, наче ляльки на мотузках. Незграбно сунуть проти вітру. Їхні годинники спішать, спішать у той час, як самі вони уже скрізь спізнилися. Їхній час втратив розум. Сказився. Їхній час безглуздий.
Люди мусять іти на роботу, бо ще 4 роки тому вони купили в кредит своє Деу чи Тойоту. І ще роки три вони повинні іти на роботу, бо ще чотири роки тому вони купили в кредит свою Деу чи Тойоту. Вулицею сунули боржники, платники податків, йшли «парламентеры, Шли монтеры, шли легко и без затей. [...] Годы шли и шли недели, Шли, пока не надоели Недели, дни и годы, Вступления и коды, Солдаты - в рукопашный, Часы на Спасской башне, Открытки и конверты, Деньги шли и документы…» Журналісти бігли, бо ще треба було написати новини за сьогодні, вчора і завтра, політики йшли швидко; йшли так, щоб встигнути не стільки зробити те, про що напишуть журналісти, скільки, щоб встигнути стати тим, про кого напишуть журналісти. Бо якщо ще можна було спрогнозувати, що володарі пера напишуть про першого ліпшого, хто перетне їхню дорогу, то здогадатись що саме вони про нього писатимуть не міг ніхто. Саме тому-то й було так цікаво читати їхні новини тим, хто біг чесно і сумлінно з нізвідки в нікуди. Бігли так, наче їхні шарфи затисло у дверях потягу і тепер треба було бути швидшим за потяг, щоб не задихнутись. «Все ушли, остались двое В мире самых чокнутых людей…Мы сидели и курили, Сидели и курили, Мы сидели и курили, Начинался новый день…»
-Добрий ранок, Люсенько. -Добрий ранок. - Ви невесела. - О ні! Чом же не весела? Пригощайтесь цукерками! -Синовими? -Так, так. Дуже милий юнак. -Люсенько…
Уже тринадцять років поспіль знайомий голос торохкотів Люсенці знайомі слова. Нагадував про Бога та Гіппократа. Просив про допомогу і інколи наважувався навіть погрожувати. Колись він навіть кричав. Нині, Боже збав! Нині це спокійний голос врівноваженого поважного психотерапевта. Але він так само, як і 13 років тому вимовляє слова, які мусили б викликати жаль, співчуття, страх. Усі промови починалися завжди однаково. Головний лікар завжди опускав очі, не вдаючи, а справді розсерджено супив брови і казав: «ЛЮСЕНЬКО!». Потім він починав щось говорити, але говорив він це так давно і настільки одне й те саме, що Люся уже давно перестала його слухати. І те, що колись вона знала на пам'ять, тепер викликало лиш цікавість до кого то він так старанно говорить. Хвилин через тридцять голосовий потік сповнений словами «повага», «наука», «медицина», «мораль», «лікування», «заважаєте», «суд Божий» припинявся. Наступні п'ять хвилин мовчання зазвичай були присвячені відновленню дихання, а потім лунало питання. Питання не змінювалося уже близько тринадцяти років: « Яку казку Ви розповідали їй цієї ночі?». І Люсенька починала свою казку наново. І якщо спочатку протягом всієї ночі малювала її хворій уяві Катерини, то тепер вона коротко переповідала її Головному сивочолому лікарю. У казці завжди йшлося про пригоди тринадцятирічного хлопчика. У казці ніколи не згадувалося про матір, яка тринадцять років тому не знайшла в собі сил народити дитину і зробила аборт. І яка ось уже тринадцять років виховує казкового героя, яка уже тринадцять років лікується. І якій було заборонено вилікуватись.
