Я ніколи не палила люльку, але ж як часто я задихалась од хриплуватого диму цигарок.

Куріння – це осмислення, надавання сенсу своєму життю, намагання непомітній думці надати форму. І ми маємо змогу побачить цю думку. Ми бачимо її  у розпливчастому димі, який, зароджується болем у наших грудях і криком виходить назовні. Підхоплюється вітерцем й спливає за водою… «Немов Офелія… уквітчана й безумна…»

Паління – то справжнє безумство. Мене колись запитали: «Як ти можеш палити, знаючи, що це руйнує твоє тіло». Не знаю… Ганебно палити, не знаючи, що це руйнує твоє тіло… А тут…це сублімація.

Цигарка і люлька – приручений вогонь, розмірковування, озвучений, сфотографований процес мислення, вивітрювання душі… Колись мій знайомий, спостерігаючи як я палю, сказав: «Нєєєєєєєє… ти не палиш, у тебе це цілий акт самогубства…» Куріння – самогубство? Швидше – виклик. Спроба вирватись з тіла. Ви бачили коли-небудь як сірим туманом ваші думки покидають ваше тіло і починають жити своїм життям??? Це спроба певно ослухатись Бога і вийти раніше з тіла, ніж Він Вас покличе…

Знаєте певно чому люлька вважається показником дивності? Бо вона не є органічним елементом сучасного світу. Вона не може вималюватись натуральному у світлі ліхтарів, електричному скрипі проводів. Люльковий дим змішується тут з пилом. Люлька не для міста! Люлька саме для Закарпаття…як писала Малярчук люлька може з'явитися лише тоді, коли людина гідно пережила зиму.

Палю на балконі… У мене свічка й підсвічник, маленька попільничка. Усі орнаментовані закарпатським візерунком. Симпатичні! А в руках приручений вогник. Бавлюсь з вогнем. Певно я ще дитина, такі ігри мені миліші за люльку. Я бавлюсь вогником. І люлька мені не потрібна…