Пишу до тебе, моє кохане, нiжне Alter Ego. Не маю гадки, що тобi розповiсти; тож опишу неба високi cвiти…
Навколо бруд i болото, людей чужих туманний погляд, їх довгi тiнi на асфальтi, лиш тепле свiтло лiхтарiв… Сполохує тишу эхо помiрного вдиху. Iдеш по колiна в болотi, а чорне холоднєє небо нещадно тисне на тебе. Хтось випустив iз клiтки диво- виводить пiсню пiанiно… Раптово, так просто i нiжно, розпустилась бузкова посмiшка дитини.Весни Cором’язливої дарунок. Iду… Ритмiчно вимiрюють кроки крижаний ланцюг природи. Вiтає дитина свою батькiвщину, i джунглi камiннi- маленьке створiння. Здалеку тхне зимовим вiтром… Будинки, будинки, сiрi, високi... Голi дерева, вiтер зриває з потворних думок останнє лахмiття- ти сам на сам зi своєю душею… Спокiйно i тихо, неначе в могилi. Мiсто вже спить, лиш ти залишилась. Раптово бiлий шарф спорхнув у небо, в поривi мрiй i пошуках свободи. I йдеш уперед супроти вiтру. Морозно й лячно, лиш погляд жагучий зiгрiє вiру у диво… А в серцi болiсно пульсує краплина безумства. I йдеш уперед по чорним стежинам, i стогони вiтру, зiтхання дерев… Раптово в небi завихрились мiльйони скалок од надії. Розгорнути б криштальнiї крила! Мрiя, мрiя… Тримайся, хоробро Людино! Бо сумно жить без дива…
