Народженим ще ненародженими, Долею принесеним, всім обездоленим, Тому, хто вірить у дива, Хто казку світу подолав.
Кожен з нас виношує своє яйце, купує свою курку. Ми всі в різних умовах і при цьому ми лишаємось бути проти комунізму. Товариші! В нас є притулки, в нас є бездітні, бездомні, бездушні і сироти. Але є й ті, хто знає, що щоб жити, не треба бути рівним, є ті, хто відмовляється від рівності на користь вищості.
Десь, колись і якось! Хоча й ніхто не зна коли і де, і як жила собі бабуся, а разом з нею і дідусь. У всіх нас сонце є, для них, здавалось, уже й згасло, та Бог – то справжній чоловій: він щедрий, хоч і вредновласний. І от одного дня у затінку, у холодку, помітили старі пір'їну, не день, не два, лиш за сім днів зумів б Гефест скувать таку пір'їну. Здавалось золота, але поглянув – срібна. Зібрали пір'я в подушки, а спати твердо. Подушка вийшла з кришталю і з позолоченим корінням. Мắрмурові палаци, смарагдові ліси, рубінові дракони і гори, гори пурпурові… всі снігом вкриті золотим.
Шукали старі долю, питалися богів: «Що за пір'їна, Боже? Куди її подіть?». Та ж якось сниться бабці казка. Така ж як й вам - про гори, про сніги... І там поміж снігів і гір, яких торкалось пір'я лиш орлове, видніється гніздо. Там зрубані вершечки гір людиною покірно і серед мороку гірських ночей – лелек гніздо. З гілок, хащів і пір'я. Як поштовх, спомин про надію. Від холоду замріяна прокинулась стара і вже нового дня звели старі гніздо лелече.
Сміються люди! Де ж то видно! Сюди лелеки не літа! Тут холодно узимку і моторошно влітку. І того ж дня в гнізді з'явилась курка. Проста селянська курка. Носила яйця й скидала пір'я в подушки. Єдино що, сама була прекрасно біла і навіть уночі світило її пір'я.
Одного дня знайшли старі в її лелечино-орлинім вітті – страусине яйце. З товстої шкарлупи, з тонким візерунком. Здавалось шкіра мармурова і Бог власноруч вирізьбив малюнок. Я в Львові бачила таке, в музеї з вікнами на дощ і вікнами, куди не проникає світло. Знайшли старі таке яйце і ну думу гадати – куди ж його? і нащо те? Красиве та ж безгрішне! Грошей за нього не дадуть, а в суп таке не кинеш. СХОВАЛИ вже його в труну і кинули за піч – нехай собі лежить.
І все б воно було б ще якось, та в кожному домі, оселі і в місті, містечку, селі, хуторах з'являються рано чи пізно потворні щури. Потворні створіння народжені тінню сплетіння потворних думок. Людиностворені потвори. Пішли дощі. У дворі спливала весна. І золото крапало з стріх, спливало гірськими річками. Дивуються люди – звідки дощі золоті? Потому зникла курка і здогадалися старі. Щури прогризли в яйці золотому дірки.
Не кидайте долю за піч! Не лишайте долі думати самій коли і як од вас піти.
Товариші! Не вірте у щурів! То вигадка знедолених та подарунок од спотворених!
Я вигадала казку, але вона живе уже віки. Товариші, то все неправда! Нам треба вирватися звідкись, Нам ще роботи без країв! Нам треба вибудувать казку, Таку, щоб вірувать самим.
Для ледь утрачених
Чекаючи – чекай й дочікуйся, Шукаючи – шукай й знаходь, А рухаючись вже не зупиняйся, Спіши! Бо скоро буде дощ!
ПиСи: хотіла б допомогти зневіреним і сиротам. промова для них є притулки, в яких людина перебуває до 25 років… а після того її переводять у будинок для літніх людей вони так і не потрапляють до реального життя їхнє золото змивається дощем… прикро…
