Ми всі щось любимо. Якщо ви любито жінок, у нас є з вами щось спільне, якщо ви любите дітей, значить ви схожі на мене, якщо ви любите живопис, тоді Вам зі мною до галереї Триптих та до галереї Гапчинської.

Жінки – це чудові, витончені, легкі, усміхнені або печальні  рожево-блакитні істоти, які найчастіше зустрічаються оголеними.

Андрій Александрович-Дочевський бачить їх саме такими.

Роздягнуті вони катаються на велосипедах, засмагають на пляжах, катаються на величезних блакитних кулях, звабливо вигинаючись демонструюють свої зади і персикові принади.

 Головний художник Національного театру імені Івана Франка змалював не домашнюю жінку і не жінку кабаре, в його жінці відчувається театральна грайливість, у тому як вона оголена їде на велосипеді, як вона вітається з вами, як грається з кулькою відчувається акторська майстерність.

 Його жінки пахнуть мистецтвом, його жінки вийшли з пам’яті Пікассо, Дега і Гогена.

За його жінками можете і ви попідглядати: 03.09-16.09.2009  Андрей   Александрович-Дочевский   Ню/живопись, галерея Триптих.

Гапчинська до нас прийшла з іншого світу, точніше прийшовши до Гапчинської, потрапляєш у інший світ. Світ цей розташований за адресою вул. Михайлівська, 16.

По-перше, це світ жіночий, де замість рожевих мініатюрних , тоненьких красунь, хизуються собою рожевощокі товстенькі діти. Але це не світ материнства, про матір тут немає і слова, це не реальний світ реальних дітей, це діти очима сучасних бізнес-леді. Гапчиинська виступає тут не як матір, а як відомий бренд-менеджер, як дизайнер модної лінії одягу.

Гапчинська Женя нам відома ще зі своєї співпраці з Іваном Малковичем, проте на мою думку, це не дитячий художник, це художник, який малює дітей такими, якими їх бачать дорослі.  Це діти дорослих, і книжки і картини цікаві не дітям, а дорослим.

Звичайно Гапчинська занадто рожева, занадто салонна. Її мистецтво не обтяжує проблемами екології, морфології, тисяч інших логосів, мільйонів інших філій та фобій.  При сучасній навалі агресивності її галерея здається манюньким шматочком раю для дорослих, де вони можуть позаздрити дітям.

Ряд картин присвячений снам Лізи та світовим шедеврам тут, на жаль, не представлений, а на мою думку він найсильніший.

Проте є ряд картин, які серйозно мене зацікавили.

«Я Вовк» - шедевр про маленьку людину у вовчій шкурі. Чого він так стоїть?  Він просто сьогодні грає Вовка у шкільній виставі? Чи йому просто холодно і незручно, а сам він уже давно не маленький. Йому так само страшно як і колись у дитинстві, і він ховається під чужою личиною, аби заховати власну безсилість? Чому він хоче бути злим?  Чому вирісши і ставши сильним, він не навчився бути великодушним і сміливим?

                                  Чому він усе ще намагається  їсти маленьких?

Не знаю чи Гапчинська думала про дорослих, коли малювала маленьких, але я надто часто бачила дорослих, дивлячись на її маленьких.

«Їдоки картоплі» – прекрасна робота. Думаю, вона про людей і про щирість. За все своє життя я зустріла лише одну людину, яка так само радіє картоплі, і є щось у цьому щасті звичне і зрозуміле.

Ван Гог писав, що у ній він намагався "подчеркнуть, что эти люди, поедающие свой картофель при свете лампы, теми же руками, которые они протягивают к блюду, копали землю; таким образом, полотно говорит о тяжелом труде и о том, что персонажи честно заработали свою еду."

Сперечатись, думаю, можна довго. Сперечатись можна і про смисл щастя і про висоту мрій, про змістовність мистецтва, про про зміст картин, про те, що саме Ван Гог передав у доволі темних обрразах понурих людей, або , що намагалася сказати Гапчинська рожевими дітьми у тій самій сцені.  І чи говоримо ми в данному разі про щастя і світ вищої матеріїї, про світ мистецтіва і краси, а чи опускаємось у світ реклами, дизайну чи ппопросту темноти і низу...