У кабінеті тиша –

чутно

шурчить машина.

Напружені

всі її звивини

Важкою їй здається,

марудна

Богом забута,

документарна писанина,

година вечірня.

Я все думаю.

Не йду.

Мені,

в людській подобі,

все ж легше зносити

нелюдські зносини.

В свою чергу

машину бідну мучаю,

не даю їй спокою.

Мріяти б.

Але набираю я звіти

і номери.

П'ятниця, вечір, вересень.

І щось в душі натякає –

невесело.

І я б здичавіла, здушила

всесвіт в долонях,

до грудей стиснула,

всіх, кожного,

Але навколо порожньо.

Гуде машина.

Їй бачить болісно

як гинуть мрії.

Не у битвах,

у сірій монотонності.

Машина нудиться.

А чим моя влада

завадити?

Я сама тону у порожності.

Мало б бути соромно.

Мала б хотіти перекинути,

догори дригом,

зсередини вивернути.

розірвати світу нутрощі…

Але, панотче,

Поговоримо.

Помітьте,

я одна.

Ні поруч стати,

Ні плечем відчути брата.

Будьте певні –

вони, решта,

не проти отак-от

померти.

І віри в мені

залишилося

на останню спробу

перед стрибком

з Московського

 мосту.

На ще один раз –

відчути агонію,

сором і страх.