Я знаю

не навмисно,

і сутеніє

не наперекір.

Закономірність,

відповідно,

тут лейтмотив.

Втрачаємо усіх,

хто нас любив.

І не підступно

рухається мить.

Закономірність

давно

на трон ми

возвели.

Чуєш поступ легкий –

пір'їною пада печаль.

І я не сама –

мене міліони,

на жаль.

Зло буденно

не минає дому,

де його

зустрічають,

наче стару знайому.

З часом

єрогліфи й шифри

яснішими стали,

але не полегшало,

ні,

не минає

і вино вже давно

не тамує,

не гасить

тліє печальний вогонь –

не знайдеш

вогнегасник.

Хай не болить,

ниє лише

чимось міцнішим

тамуєш себе

давиш у груди

душу зболілу,

зранену совість,

зайвий, кинутий

кавалок тіла

залишки, фрагменти

розбрелися світом

я тепер напевно

сповнюю вітрила

і збиваю з курсу

цілі судна

мрійникам,

що в мандри

зважилися

легковажні

вдати б наче розлука

для тебе забава,

наче люди для тебе

марення й примари.

зробити б неначе

мене й не родили,

немовби мене не було

і плакати б зайве

але ж, Боже,

бувало! було!