Звiдси дивився на гори, близькi й далекi верхи, що голубiли на небi, на
смерековi чорнi лiси з їх синiм диханням, на ясну зелень царинок, що, мов
дзеркала, блищали в рамах дерев. Пiд ним, в долинi, кипiв холодний
Черемош. По далеких горбах дрiмали на сонцi самотнi оселi. Були так тихо i
сумно, чорнi смереки безперестанку спускали сум свiй в Черемош, а вiн нiс
його долом й оповiдав.
 - Iва!.. Мо-ой!..

[...]
 По далеких горбах самотiли тихi гуцульськi оседки, вишневi од
смерекового диму, яким прокурились, гострi дашки оборогiв(16) з запашним
сiном, а в долинi кучерявий Черемош сердито поблискував сивиною та свiтив
попiд скелi недобрим зеленим вогнем. Переходячи потiк за потоком, минаючи
хмурi лiси, де озивалась часом дзвiнком корова або бiлиця сипала вниз пiд
смереку об'їдки шишок, Iван пiднiмався все вище. Сонце починало пекти, i
кам'яниста дорiжка мулила ноги. Тепер вже хати попадалися рiдше. Черемош
простягся в долинi, як срiбна нитка, i шум його сюди не доходив. Лiси
уступали мiсце гiрським сiножатям, м'яким i повним. Iван брiв серед них,
як по озерах квiток, нагинаючись часом, щоб закосичить кресаню жмутком
червоної гранi або блiдим вiнком невiстульки. Вниз западалися боки гори у
глибокi чорнi iзвори, звiдки родились холоднi потоки, куди не ступала
людська нога, де плекався тiльки бурий ведмiдь, страшний ворог маржини -
"вуйко". Вода попадалася рiдше. Зате як припадав вiн до неї, коли знаходив
потiк, той холодний кришталь, що омивав десь жовтi корнi смерек i аж сюди
приносив гомiн лiсiв! Коло такого поточна якась добра душа лишала горнятко
або коновочку гуслянки.
 А стежка вела все далi, кудись у ломи, де гнили одна на однiй голi
колючi смереки, без кори й хвої, як кiстяки. Пусто i дико було на тих
лiсових кладовищах, забутих богом й людьми, де лиш готури гутiли та вились
гадюки. Тут була тиша, великий спокiй природи, строгiсть i сум. За плечима
в Iвана росли вже гори i голубiли удалинi. Орел здiймався з кам'яних
шпиць, благословляючи їх широким розмахом крил, чулось холодне полонинське
дихання, i розросталось небо. Замiсть лiсiв тепер слався землею жереп,
чорний килим повзучих смерек, в якому плутались ноги, i мхи одягали камiнь
зеленим шовком. Далекi гори одкривали один за одним свої верхи, вигинали
хребти, вставали, як хвилi в синьому морi. Здавалось, морськi буруни
застигли саме в ту мить, коли буря пiдняла їх з дна, щоб кинуть на землю
та заллять свiт. Вже синiми хмарами пiдпирали крайнебо буковинськi верхи,
оповились блакиттю близькi Синицi, Дземброня i Бiла Кобила, курився
Iгрець, колола небо гострим шпилем Говерля, i Чорногора важким своїм тiлом
давила землю.
 Полонина! Вiн вже стояв на нiй, на сiй високiй луцi, вкритiй густою
травою. Блакитне море збурених гiр обляло Iвана широким колом, i
здавалось, що тi безконечнi синi вали таки iдуть на нього, готовi впасти
до нiг.
 Вiтер, гострий, як наточена бартка, бив йому в груди, його дихання в
одно зливалось iз диханням гiр, i гордiсть обняла Iванову душу. Вiн хотiв
крикнуть на всi легенi, щоб луна покотилась з гори на гору, аж до
крайнеба, щоб захитати море верхiв, але раптом почув, що його голос пропав
би у сих просторах, як комариний писк...
 Треба було спiшити.
 (Коцюбинський М.М.)