Звiдси дивився на гори, близькi й далекi верхи, що голубiли на небi, на
смерековi чорнi лiси з їх синiм диханням, на ясну зелень царинок, що, мов
дзеркала, блищали в рамах дерев. Пiд ним, в долинi, кипiв холодний
Черемош. По далеких горбах дрiмали на сонцi самотнi оселi. Були так тихо i
сумно, чорнi смереки безперестанку спускали сум свiй в Черемош, а вiн нiс
його долом й оповiдав.
- Iва!.. Мо-ой!..
[...]
По далеких горбах самотiли тихi гуцульськi оседки, вишневi од
смерекового диму, яким прокурились, гострi дашки оборогiв(16) з запашним
сiном, а в долинi кучерявий Черемош сердито поблискував сивиною та свiтив
попiд скелi недобрим зеленим вогнем. Переходячи потiк за потоком, минаючи
хмурi лiси, де озивалась часом дзвiнком корова або бiлиця сипала вниз пiд
смереку об'їдки шишок, Iван пiднiмався все вище. Сонце починало пекти, i
кам'яниста дорiжка мулила ноги. Тепер вже хати попадалися рiдше. Черемош
простягся в доли
...
Читать дальше »
